понеділок, 20 лютого 2017 р.

ВИХОВНА ГОДИНА-ПРОЕКТ "УКРАЇНКИ У СВІТІ"

Мета:
o   удосконалення  знань учнів про історію України, виховання почуття
          гордості, поваги, шани до української жінки, підтвердження значимості   в
           історії представниць нашої держави
o   виховання в учнів етнонаціональних, полі культурних, загальнолюдських цінностей, як основи формування громадянина – патріота України.
o   формування та розвиток історичної пам’яті поколінь.
Обладнанняпрезентація до виховного заходу, проект «Роксолана»,  проектор, ноутбук (комп'ютер), екран для показу презентацій.                                                                                       Форма проведення: виховний захід з елементами проектних технологій
Використана музика:  звучання  запису мелодій, що виконують на цимбалах, українські  ліричні мелодії.

Хід заходу:

В І: Можна навести чималий список жінок, які прославляли рідну землю. Це поетеси Леся Українка та Ліна Костенко, художниця Катерина Білокур, співачки Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко, актори Соломія Крушельницька та Наталія Ужвій і багато-багато інших
В ІІ: Протягом багатьох століть люди оспівували та прославляли в піснях і віршах образ матері - берегині чи коханої жінки, благословляючи її ім'я. Деякі філософи вважали, що доля жінки - у домашньому господарюванні та материнстві. На їхній погляд, жінка не здатна до великих справ і почуттів. Але українки вже багато століть виявляють і велич почуттів, і талант материнства, і велич справ.
В І: Життя та громадська діяльність мудрої та справедливої княгині Ольги вивели Русь на світову арену. Сама жінка змусила державних мужів рахуватися з інтересами її країни, поважати її. Весь світ знає про вродливу українську дівчину, яка полонила серце молодого султана Сулеймана і стала всемогутньою Роксоланою. Перебуваючи далеко за межами рідної України, вона сприяла розвитку національної культури, дбала про добробут народу.
В ІІ: Не минуло і століття, як щедра на таланти українська земля подарувала людству чарівну й талановиту Чураївну. Марусині пісні про кохання та вроду й досі бентежать наші серця, наповнюючи їх то смутком, то радістю.
В І: Найболючішою втратою для кожного народу є втрата історичної пам'яті, яка з діда-прадіда передавалась від покоління до покоління й була основою у вихованні національної самосвідомості.
В ІІ: «...Народ живе саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій силі історії...», - наголошував відомий український прозаїк, лауреат державних премій, автор кількох десятків романів - Павло Загребельний.
Творцем історії є народ, але окреме місце в ній відводиться видатним особистостям.
В І: Отже, проклавши разом дорогу в далеке минуле, зробимо з вами спробу з'ясувати, у чому ж загадковість і велич жіночих постатей. Кого приховує історія під цими іменами?
Велика Княгиня Київська Свята рівноапостольна Ольга
В ІІ:  Віками ткалось мереживо народних переказів про велику княгиню Ольгу як діяльну, мудру правительку й захисницю землі Руської.
Образ Ольги постає перед нами зі сторінок «Повісті минулих літ» Нестора-літописця, візантійських хроністів і письменників. У видатній пам'ятці часів Київської Русі - Софіївському соборі в Києві - на фресці відновлене портретне зображення княгині Ольги. Її обличчя має досить суворий вигляд: великі очі, трохи вигнуті брови, прямий, правильної форми ніс, з-під мафорія виглядає темно-каштанове волосся із проділом посередині.
В І:  Княгиню Ольгу (у святому хрещенні Олена) православна церква почитає як святу й рівноапостольну. Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами сприяла його поширенню на Русі.
Згідно з літописною традицією, Ольга була родом зі Пскова, доводилась родичкою правлячому тоді на Русі Олегу. У 903 році її віддали заміж за Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на той час виповнилось 25 років. Оскільки в 903 році вона була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номінальним.
В ІІ:  Юність княгині припала на другу половину правління Олега, період, позначений бурхливими подіями, зокрема походами на Візантію. Після смерті Олега чоловік Ольги Ігор Рюрикович став повновладним правителем Русі. Далекі походи Ігоря відволікали від внутрішніх подій, і Ольга дедалі більше входила у справи управління державою. Ольга у справах держави спиралась на християн, поступово схиляючись до їхньої віри.
В І:  У 942 році в Ігоря й Ольги народився син Святослав. Очевидно, він був у них не першою дитиною, проте в історію увійшов тільки він. Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, де й був убитий.
Після непередбаченої смерті Ігоря влада перейшла до рук його дружини Ольги (995- 964 рр.), бо син покійного Святослав ще не досяг повноліття. Як свого часу Олег, Ольга виявилась надзвичайно вольовою та владолюбною особою, і тривалий час після досягнення Святославом повноліття вона продовжувала управляти величезною державою.
В ІІ:  Князювання Ольги помітно вплинуло й на відносини Русі з іншими країнами, насамперед Візантією. На відміну від своїх попередників, Ольга намагалась розв'язувати проблеми, що виникали, не силою зброї, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужі землі. Насамперед вона домагалася зростання міжнародного авторитету Русі, її визнання найбільшими на той час державами рівноправною. Так, Ольга особисто очолила велике посольство до Константинополя.
Ольга зробила спробу ввести країну у сферу міжнародних відносин у Центральній Європі. Окрім запровадження християнства вона також мала клопотатись про встановлення відносин «миру й дружби» з Германією - могутньою європейською державою.
У роки правління Ольги не відбулось воєнних зіткнень ні з Хазарією, ні з печенігами.
Ольга до кінця свого життя фактично управляла Руссю. Під час навали печенігів на Київ у 968 році Ольга очолила оборону міста.
В І:  Померла велика княгиня Київська 11 липня 969 року. Поховали її за християнським звичаєм, в одній із побудованих нею в Києві церков. А у «Повісті минулих літ» згадується, що її онук, князь Володимир, переніс останки княгині до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі.
Багато із того, що задумала, але не змогла здійснити княгиня Ольга, продовжив її онук, Володимир Великий, який хрестив усю землю Руську.

Дивовижна русинка Роксолана
В ІІ:  Скільки страждань випало на долю українського народу! Століттями плюндрували українські землі вороги, забирали дівчат у гареми, розлучали сім'ї, убивали старих. Життя буває таке жорстоке, що не лишає часу для розмірковування, а ставить перед людиною конкретні запитання, тільки «бути» чи «не бути». Таким видалось і життя Насті Лісовської - Роксолани.
В І:  Настя Лісовська народилась у перших роках XVI ст. У 1520 році потрапила в татарський полон п'ятнадцятилітня донька рогатинського священика Гаврила Лісовського Анастасія. Вона була продана в рабство й потрапила в гарем турецького султана Сулеймана. Уже через рік завдяки своїй красі, розуму, гордості та сміливості вона вибилася з простих рабинь у султанські жони.
В ІІ:  Розумна, вродлива й енергійна Роксолана мала великі здібності, писала вірші, вела щось на зразок щоденника, досконало знала французьку мову. Отримавши ще вдома хорошу освіту, Хуррем постійно поповнювала її читанням різних мудрих книг у султанській книгозбірні. Вона була однією з найосвіченіших тоді у світі жінок, відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії, стала першою порадницею падишаха.
В І:  Роксолана цікавилась міжнародними справами, мала великий дипломатичний хист. Вона вільно спілкувалась латиною з послами європейських країн - польським королем, королевою Угорщини, листувалася з правителями Венеції та Персії, перебувала поруч із Сулейманом на прийомах і бенкетах.
Винятковість долі Роксолани в тому, ким вона стала. Дивовижна бранка не лише мала трьох синів і доньку, яких султан називав «утіхою своєї душі», а й великий вплив на свого чоловіка, на політичне та соціальне життя Османської імперії. І все це відбувалось на Сході, де для жінки неприпустиме втручання в державні справи.
А Роксолані був даний титул великої султанші Стамбульської. Такої честі не знала жодна жінка Туреччини!
В ІІ:  41 рік пробула Настя Лісовська султаншею Туреччини. Саме стільки наймогутніша у світі держава не чинила нападів на Україну, більше того, ще й стримувала татар. Для козацької держави це було велике благо, бо врятувало від загибелі. Розуміючи неможливість повернення до рідного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.
Туга за рідним квітучим краєм почала гнітити її, позбавила сну та спокою. Відчуваючи близьку смерть, могутня Роксолана відкликала сина з далекого походу, щоби передати останнє прохання про рідну землю. «Помираю, сину, - мовила Настя. - Помираю, так і не побачивши України, тихого гаю біля річки. Так і не вклонившись могилам батьків. Не почувши ні зозулі, ні соловейка. Хоч би на мить усе це побачити і почути.»

В І:  Роксолана, Хуррем, Хасекі - під цими іменами її знає світ.
У Стамбулі велика міська дільниця носить ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші), тут знаходяться мечеть, притулок і лікарня, збудовані за сприяння Роксолани, і все це на місті Апрет-базару, де колись продавали людей у рабство.
Біля мечеті Сулеймана Пишного, поруч із його восьмигранною гробницею, - теж кам'яна восьмигранна усипальниця Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії Османської імперії, взагалі єдиної в історії жінки, яка удостоєна такої честі...
В ІІ:  Ім'я Роксолани ввійшло в історію як символ розуму, стійкості духу, величі, показавши всьому світу, що таке краса, мудрість і чарівність української дівчини.
Саме їй, цій славетній султанші, присвятив один зі своїх найкращих творів видатний український письменник Павло Загребельний, назвавши його «Роксолана».
Презентація мультимедійного проекту «Роксолана» http://youtu.be/1-xuPYMv5Ig.

Легендарна постать Марії Чурай
В І:  В історії української культури є чимало недосліджених сторінок, нерозкритих таємниць. Про поетесу та співачку Марусю Чурай ще в минулому столітті в Україні ходило чимало переказів і легенд, які дають підстави стверджувати, що ця чудова піснярка - особа історична.
Її пісні - як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних маркот...
Саме такими словами Ліни Костенко можна охарактеризувати творчість Марусі Чурай. Хто ж вона, ця жінка, яку названо живою легендою?
В ІІ:  З переказів ми знаємо, що народилась Маруся 1625 року в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота.
Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бабренко, скорившись волі майстра, покидає Марусю й одружується з багатою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, який палко кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм зілля.
Її засуджують до страти, та Іскра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот.
В І:  З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на пращу, але не повернулась до Полтави, померла в якомусь монастирі.
Ім'я Марусі Чурай належить лише фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кауфман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури.
Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема «Ой, не ходи, Грицю...», надихали на творчість багатьох письменників і поетів. В їхніх творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.
В ІІ:  Ще маленькою дівчинкою Маруся захоплювалась і пишалася своїми батьками, саме від них успадкувала горду вдачу, великий розум і талант. Дівчина мріяла про високе кохання, яким воно було в її батьків. Може, через цю невідповідність так трагічно і склалось її життя. Кохання Марусі «сягало неба, а Гриць ходив ногами по землі».
В І:  Минають роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди» будуть залишатись близькими й дорогими для кожного українця, бо велика любов і велика творчість - невмирущі.
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це голос наш. Це - пісня. Це душа.
Цвіте калиною, пломеніючи летягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні. І як не захоплюватись неперевершеною художньою витонченістю та красою її пісень!

Марія Костянтинівна Заньковецька
В ІІ: Серед тих, хто навічно залишився в пам'яті значної кількості громадян не тільки України, а й інших країн світу, є Марія Заньковецька, яскрава зірка української сцени, перша народна артистка України (1923).
В І: У скромній оселі провінційного інтелігента, в атмосфері дворянського побуту Адасовських, у селі Заньки 4 серпня 1854 року народилась найменша донька Марія - майбутня зірка українського мистецтва. Дитинство та юність дівчина провела на батьківщині, часто буваючи в нашому місті.
З Ніжином видатну актрису пов'язували сімейні традиції. Батько Марії Костянтинівни закінчив Ніжинський юридичний ліцей і тривалий час працював у судових установах міста. Коли звільнився з посади члена повітового суду, постійно оселився в Баньках. Тут він створив із селян судовий хоровий ансамбль, у якому активну участь брала вся сім'я Адасовських, у тому числі і юна Марія.
В ІІ:  Дівчинка отримала початкову освіту в Конилівці, потім у приватному пансіоні в Ніжині. Пізніше перевелась до пансіону в місто Чернігів, де її вчителем став український поет і педагог М. Вербицький.
З юних років почала виступати Марія в аматорських виставах у Ніжині й Чернігові. Перша її роль - дівчинка-сирітка в казці «Дочка Кощея». У Чернігові дівчинка знайомиться з професійним театром, уперше дивиться п'єсу «Наталка Полтавка» у виконанні мандрівної акторської трупи.
Вона була закохана в мистецтво, любов до сцени стала її життям.
В І:  Ніжин завжди славився театральними традиціями. Ще у 20-х роках у гімназії вищих наук князя Безбородька зародився перший в Україні студентський аматорський театр у світському навчальному закладі.
Хоча театр у гімназії працював недовго, він запам'ятався ніжинцям і дав поштовх для організації аматорських колективів у місті 40-60-х років, у яких брали участь представники місцевої інтелігенції, студенти та професори юридичного ліцею.
Побачивши Марію Адасовну в Ніжині, І. Ракович попросив її батька дозволити їй грати у виставах аматорського театру. Костянтин Костянтинович не міг відмовити голові дворянства, і Марія Костянтинівна з 1876 року почала брати участь у виставах ніжинської трупи. Спочатку це були ролі у водевілях, потім роль Наталки Полтавки в однойменній п'єсі І. Котляревського.
В ІІ:  Не можна уявити собі, як би склалась подальша доля Марії Костянтинівни, якби в 1882 році не прийшло запрошення Миколи Тобілевича та Марка Кропивницького вступити до української трупи, яка була сформована в Єлисаветграді.
Марко Лукич Кропивницький, який очолив трупу, побачивши Марію Хлистову у виставі «Наталка Полтавка», зрозумів, що нікуди її не відпустить. Але треба було думати про сценічне ім'я, бо ні дівоче (Адасовська), ні прізвище за чоловіком (Хлистова) вона не могла залишити, бо ні родичі, ані чоловік не хотіли бачити її на сцені. І вона взяла собі псевдонім, утворений від назви свого рідного села, - Заньковецька. Із цього часу надзвичайно яскраво сяє зіркою першої величини її ім'я.
В І:  Почались гастролі, переїзди з одного міста в інше. І чудова гра Марії Заньковецької у виставах. Слава М. Заньковецької зростала не лише в Україні, а й у багатьох містах Росії, Азербайджану, Грузії. У 1900 році трупа корифеїв приїхала до Ніжина. Вистави йшли на сцені Народного дому та у клубі Дворянського зібрання.
15 січня 1908 року вся Україна вітала М. Заньковецьку із 25-річчям її сценічної діяльності. У 1911-1916 роках Заньковецька керувала драматичним гуртком студентів Ніжинського історико-філологічного інституту.
З 1919 по 1921 рік Марія Заньковецька була артисткою Державного народного театру, українського театру в Києві, який з 1922 року носить її ім'я.
В ІІ:  У 1923 році Україна урочисто святкувала 40-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання народної артистки республіки. Вона вирішила виступити в ролі Зіньки у виставі «Дві сім'ї» Марка Кропивницького. 62-річна артистка потрясла і глядачів, і артистів силою свого темпераменту, свого могутнього таланту. Це був її останній виступ на сцені.
1934 року Великої Актриси не стало.
В І:  Жила в Україні така геніальна жінка, людина виняткового таланту, великого серця й доброї душі. А ми, її нащадки, повинні бути горді тим, що саме на ніжинській землі зійшла зірка Великої Актриси.
Більше 20-ти років прожила Марія Костянтинівна в Ніжині, підтримуючи в ньому високий рівень театральної культури.

Чарівний світ Катерини Білокур
В ІІ: . У високому та світлому сузір'ї діячів культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, яка виписувала на своїх полотнах диво - чари української землі.
В І:  Нелегким був шлях Катерини Білокур. Народилась вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка в селянській родині. Родина жила убого. Катрю не посилали до школи. Дівчині подарували букваря, і вона сама навчилась грамоти. З дитинства Катерина тяглась до книжки, до творчості. Вона добре шила, вишивала. А одного разу їй захотілося щось намалювати. Сажею на полотні намалювала «якихось видуманих» птиць - пригадувала потім уже відома художниця.
Затуркані, темні батьки не розуміли нестримного потягу дочки до того святого малярства. Та на життєвому шляху дівчини зустрілись люди, які відчули природний дар дівчини й допомагали їй у самоосвіті. Учитель Іван Григорович Калита давав читати Катерині книжки. У його гостинній хаті вона ознайомилася з альбомом репродукцій Третьяковської картинної галереї.
В ІІ:  Великий вплив на пробудження в дівчини інтересу до творчості, зокрема до живопису, мав Т. Шевченко, його «Кобзар».
Про це ми дізнаємося з листів художниці.
Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, запашних трав стали для Катерини Білокур академією мистецтв.
Дівчина самотужки осягає таємниці техніки живопису. Милуючись кожною віточкою, листочком, травинкою, гілочкою, блакитним небом, вона у природи навчається поєднувати кольори та їх відтінки. Перші твори художниці-самоучки намальовані вугіллям, рослинними фарбами. На жаль, ці роботи не збереглись.
Олійними фарбами вона почала малювати портрети рідних та односельчан на фанері. Про те, що перед малюванням картин полотно ґрунтують, К. Білокур тоді не знала.
Саморобні пензлики, рослинні фарби, які виготовляла з буряків, калини, бузини, цибулі, різних трав, - саме цим творила вона свої картини.
В І:  Катерина Білокур хотіла вчитись на художника, але без освіти її не прийняли до спеціалізованого навчального закладу. Вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Коли їй уже було 33 роки, Катерина Василівна рішуче заявляє батькам, що з цього часу буде вчитись малювати не лише у святкові дні, а щодня у вільні від роботи години. Марно намагались батьки відвернути доньку від «безглуздого», за їхнім висловом, заняття. Мистецтво стало її мрією, її життям.
В ІІ:  З великим успіхом пройшла в 1941 році в Полтаві перша індивідуальна виставка робіт Катерини Білокур. Далі експонувалась на виставках у багатьох містах, зокрема в Москві, Парижі.
Померла Білокур 1961 року від важкої хвороби. Похована вона в центрі села Богданівка.
В її хаті відкрито музей. Катерина Білокур була удостоєна звання Народного художника України.
В І:  Творчий доробок дивовижної художниці різноманітний - натюрморти, портрети, пейзажі.
Та найбільше захоплювали Білокур квіти. Вони вабили її у квітнику, на городі, біля хати, у полі, на луках, за тинами вздовж вулиць Богданівки. Дивовижною силою своєї фантазії народна майстриня зуміла передати на полотні незвичайну красу, розмаїття квітів рідної землі.
У доробку художниці є чимало пейзажів, у яких вона зуміла тонко відчути й відтворити природу рідного краю.
В ІІ:  Надзвичайно скромна в житті, такою вона зображає себе й на автопортретах. Сіро-білі тони, простий селянський одяг, замислений, спокійний погляд розумних очей.
Талант цієї жінки в тому, що вона надзвичайно тонко відчувала красу життя, усього того, що оточує людину.
Її життя - то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були і конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була одержимість, нездоланність, відданість мистецькому покликанню. Народжена холодного зимового дня К. Білокур принесла в цей світ стільки тепла, що гріє нас і досі.

Золотий голос України Ніна Матвієнко
В І:  Лине пісня, негучна, гарна. Народна пісня. І витончена її мелодія бринить легко, наче натхнення самої весни. «Піснею до серця - серцем до народу», - кажуть у народі, а отже, до далеких коренів нашої історії.
В ІІ:  Пісня! Вона - серце народу, його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне травневими дощами, синіми льонами, материними руками. Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне й лагідне тужіння...
Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна - дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний. Він, як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м'якого голосу, глибиною почуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка Ніною Матвієнко захоплювались у багатьох країнах. Найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні.
Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої - розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.
В І:  Народилась вона на Житомирщині. У сім'ї було одинадцятеро дітей. У дитинстві вчилась перекрикувати пташок, іржати, як коні, бо батько пас їх, і, мабуть, ця обставина сприяла тому, що з дитинства виникла в неї любов до тварин.
Любила спорт, зокрема ручний м'яч. Була і в акробатичному гуртку. Після школи пішла на коростеньський завод «Хіммаш», улаштувавшись кранівницею. Мрією Ніни Матвієнко було поступити до студії театру.
Закінчивши в університеті факультет української мови та літератури, пізнавши історію пісні, вона стала співачкою.
Коло її захоплень різноманітне, але найближчою стала пісня.
Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими в помислах і ділах своїх.


Улюблена поетеса сучасності Ліна Костенко
В ІІ: Жінка з легенди - так називають Ліну Василівну Костенко, найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменництва.
Читець І:
- Чи потрібні мужність і сила жінці сьогодні?
- Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?
Спасибі вам, спасибі за цей пріоритет.
Постане всіх віків була потрібна Муза.
А жінці хто потрібен, якщо вона - поет? - стверджує Ліна Костенко.
- А чи легко бути жінці поетом? Кожна з поетес відповідає на це запитання по-своєму.
Читець ІІ:
Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
В І:  Українській літературі таланить на великих жінок. Ліна Костенко - поетеса вищої інтелігентності та порядності, не ласа ні до слави, ані до почестей. У творчому житті вона залишалася сама собою.
Ніжний лірик, глибокий філософ - привернула увагу до своєї поетичної творчості ще в 1950-1960 роках. Її справедливо називають однією із предтеч поетів-шестидесятників, її самобутній талант шукав нові теми та проблеми, нові барви для своєї творчої палітри.
Шлях поетеси в літературі був складним, неоднозначним. Перший успіх. А потім 16 років вимушеного мовчання.
Л. Костенко з тих поетів, які здатні крізь людське бачити національне, переходячи одразу на загальнолюдський рівень. Поетеса не байдужа до проблем нашого сьогодення.
В ІІ:  Поезія Л. Костенко торкає серця читачів, по-справжньому хвилює та змушує замислитись про сенс свого власного життя.
Її самобутня творчість характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і лірико-епічних творів. Свого часу Ліна Василівна стала легендою в українській літературі, як і героїня її твору Маруся Чурай.
Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.
В І:  Щастя... У кожної людини воно своє. Якою ж буде та життєва стежина? Хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від труднощів.
Найбільше щастя - відчувати, що ти потрібен людям. Прожити своє життя так, щоби бути людиною в широкому розумінні цього слова. Старовинна мудрість каже, що людина - творець свого щастя. Справжнє щастя - це передусім уміння любити життя й людей. І вчить цього нас безсмертна поезія Ліни Костенко:
Читець І:
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й скоріші.
Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Заключне слово
Дивне створіння - жінка.
Одним поглядом в силі викликати велике почуття.
Одним порухом брови розвіяти його на порох...
Її люблять і зневажать, обожнюють і затоптують у бруд.
А все ж стають перед нею на коліна...
Тому що все високе в людині - від жінки.
Жінка дає життя, леліє, зігріває, допомагає зробити перші кроки.
Вона порадниця й захисниця.
Предмет обожнення та поклоніння, щастя й натхнення.
Сила жінки звичайно безмежна.
В ІІ: І не дивлячись на те, що чоловіки - сильна половина перед нашою слабкою, але ж перед прекрасною половиною вони схиляють голови. Дійсно, жінки гідні цього. Та як їх можна не любити, коли вони все знають, усюди встигають: виховати дітей, зберегти тепло родинного вогнища, бути водночас хорошим спеціалістом на роботі й доброю господинею вдома. Вони успішно вирішують усі ці проблеми й залишаються перш за все жінками.
У кожній квітці - своя чарівність. Так само, як у кожній жінці. Треба лише вміти бачити, уміти дивитись.
Звучить пісня «Полісяночка».
До цих прекрасних слів хочеться додати побажання здоров'я, щастя, любові та поваги. Кохайте і будьте коханими.
ЧитецьІІ:
Хай вам лагідно посміхається сонечко,
Хай життєвий шлях ваш буде зоряним,
Хай життя ваше світиться, як зорі,
Щоб не були ви похмурі, як хмарки, холодні, як зима,
А лише лагідні, усміхнені.

І пам'ятайте, що ми того варті.

ВИХОВНА ГОДИНА "ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ"

                         ВИХОВНА ГОДИНА  "ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ"
Мета:
-         Виховання в учнів полі культурних, загальнолюдських цінностей, як основи формування громадянина – патріота України.
-         На основі історичних знань про голодомор 1932-1933рр. в Україні визначити масштаби трагедії українського народу та уроки історичної правди, як процесу оновлення та очищення народної пам’яті.
-         Формування та розвиток історичної пам’яті поколінь.
Матеріали та обладнання: плакати, присвячені голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні.    
Форма проведення: виховна година

Використана музика: упродовж заходу звучить В.Моцарт «Реквієм», пісня О.Білозір «Свіча»,  відео «Голодомор 32-33 років в Україні» - © ТРК 41 Канал.mp4 

   
                                  ...а онде під тином
                                 опухла дитина, голоднеє мре...
                                                                               (Т.Г. Шевченко)
   Вступне слово вчителя.
    Багатовікова історія українського народу – це насамперед літопис життя і смерті народу – великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію.

   Учень: Страшні тридцяті роки XX століття.
    Людям довелося пройти через зраду країни, близьких, злидні й постійний страх. І сьогоднішня наша розповідь – про голодомор 30-х років.
    Жахливо, що за гаслом «Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.


Учениця:
                Ти кажеш, не було голодомору?
                І не було голодного села?
                А бачив ти в селі пусту комору,
                З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,-
Греби, нічого людям не лишай!
Хтож села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!

     Учень. Пам`ять –нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини,і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючи сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова: голод, голодомор.
   Трагічна пам`ять про голодомор –то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли побачити.
   Але мусимо подивитись в цей колодязь чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверні, самовісповідатись і покаятись аби не повторилося найстрашніше за всю історію України. Штучне, насильницьке винищення людей.

 Учениця.
Не звільняється пам`ять. Відлунює знову роками
Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, ні храми –
Скам`янілий чорнозем – постріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далени, аж немов з кам`яної гори
Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ століття»
І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три».


 Учень. Тож перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам`яті.

 https://www.youtube.com/watch?v=xg9aYRvceGo 

Вчитель.
   У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців селяни залишилися без продовольчого, фуражного, насіннєвого фондів.   
   Представники місцевої влади організовували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного по мішку зерна, в разі непослуху селянам загрожувало позбавлення волі строком десять років. Це був розбій, свідомо спрямований  на фізичне винищення селянства.
   Колективізація, розкуркулювання, денаціоналізація, геноцид... Внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів, було вивезено до Сибіру, на Урал, у райони Крайньої Півночі - 3 мільйони осіб. Злочин, здійснений під час голодомору в Україні, був злочином проти людства.

Голодомор мовою фактів
9. Учень.
Липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;
10. Учень.
Серпень 1932 р. – прийнято закон ”Про п’ять колосків”, за яким засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях;
11. Учень.
Листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян;

12. Учень.
Грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

Учитель.
Блокада мешканців окремих територій та всієї України:
(Читають учні)
13. Учень.
Листопад 1932 р. – в Україні запроваджується система голодних гетто – ”чорних дощок”. Занесення на 2чорні дошки” колгоспів, сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення, будь-яких товарів та інші жорстокі репресії, що було рівнозначним смертному вироку їх мешканцям. Всього на ”чорну дошку” було занесено до третини сіл України;
14. Учень.
Січень 1933 р. – забороняється виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УСРР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними законами для блокування виїзду селян ”за хлібом” в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР.
Учитель.
У той час, як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.


  Учень.

То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна.
Щоби згромадити стодолу
Колгоспної катівні.
То був страшний навмисний злочин.
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі.
І душу міцно зав'язали.
Сліпу, пустили старцювати...
Луна ще досі в оболонях.
Здичавіла вкраїнська хата
На березі своїх агоній.
Глуху, заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і ні могили.
То був такий навмисний голод.
Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?



   Вчитель.
  Люди пухли від голоду, вимирали цілі села.  Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.

  
Учениця.
  Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».

В жахливий час зникає раптом жах
Аби не збожеволіти завчасно!
Збирає Пам’ять на гірких полях
Людську зневагу, що вродила рясно!
І каменіє з нелюдського страху!
Куди не глянеш – скривджені мерці.
А як же ті живі?! Під смертним дахом.
...На цвинтарі розкажуть чебреці
Та цвинтарів якраз-то і нема.
...Ні сповіді, ні навіть домовини.
Без тризни поховала всіх зима.
Ніхто, ніде – і кущика калини.
І півстоліття правдоньки – ні з вуст.
Чи, Господи, то не страшна крамола?!
Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,
Щоби не повторилося ніколи!

   Учень. Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів. Виймали з печей зварену пісну страву: борщ чи кашу - і розхлюпували по долівці. Селяни ховали торбинки із зерном у колиски немовлят, розсипали на печі, прикривали рядном і садили згори дітей, закопували залишки зерна у землю, затоплювали у криницях. Але все це пошукові загони знаходили...

Учениця.
А ось яким було меню того страшного лихоліття, завдяки якому українці виживали. Меню відтворене на основі спогадів свідків того старшного голоду:
Хліб, до складу якого були висівки проса та гречки, замішані на воді.
Відварена дерев’яна стружка, обспебена з барильця, в якому колись зберігалося сало.
Випарені в казанах старі кістки тварин, шкіряне взуття та підошви.
«Млинці» з кропиви, каша з іншого буряну.
Кінський гній, бо в ньому інколи були цілі зерна пшениці.
Делікатесом були жолуді, слимаки.
  (Дітям пропонується скуштувати млинці, інгредієнти яких висівки, липовий цвіт, березові бруньки, кропива)

  Учениця. У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, ховрахів, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур'ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирати з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім'ї поїдали своїх найменших діточок, щоб вижити самим. Навесні 1933 року зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.
   А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.

Учень.      
Зерно у купах пріло під дощем.
Кудись у море, в безвість, за границю.
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м'ясо,
І хліб пекли з розтертої кори,
Дивились голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.
                               (Ю.Клен. "Прокляті роки")

Учень. А ось які свідчення залишили про страшні роки ті, хто пережив голод.

(Учні читають свідчення очевидців).
5. Учень.
” У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти…”
Микола Піскун, 1926 р. н., смт.Сиваське, Херсонська область.

6. Учень.
”Корда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжелым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасенье: мыши наносили в норки запасы, землей обворачивали их в круглих кучках, а мы уже ее раздалбывали зимой и забирали эти запасы”.
Петро Оливка, 1921 р.н., смт. Петропавлівка, Дніпропетровська область.

7. Учень.
Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забрали під мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати”.
Іван Приступній, 1916 р.н. с.Єгорівка, Одеська область.

8. Учень.
А мені згадався 1933-й ”То ж таки був геноцид! Пів – Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата – коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, - сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська  біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то  довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…”
Письменник Олесь Гончар, 1918 р.н., щоденники, запис від 23.08.1980р.

 Учениця. Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного - і падали на землю мертвими. Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюсків, різних черепашок, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернятка посинілими ротами. Масове вимирання селян відбувалося якраз навесні.

                              
  Вчитель. Села вимирали тихо, благаючи хліба. Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше. В пошуках можливого харчу люди йшли із села в міста. Бодай лушпину від картоплі знайти, бодай крихту хліба. Бодай.

Учень.
  Ні труни, ні хрестів,
І не тризни!
Прямо в яму.
На віки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку…
Наче падалиць – під вітрюган!
То причастя твоє, Українко.
Українцю, то твій талісман.
…А мої дочки тай по куточках
Стогнуть і досі .
Биті і босі.
А мої дочки – вічнії вдови.
Їхня родина – доля тернова.
Гей, Україно…
Де ж українці?
Мати чекає  вісті от сина.
            Гей, українці, де ж Україна?!
  Учень. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, щоє в нації, - гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності і відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

   Учениця. Тяжко повертав собі народ України духовне здоров`я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

  Учитель.
Отже ти вже знаєш, що 1932-1933 роках в Україні був страшний штучно творений голод, під час якого померли мільйони українців. Чого так і називають – Голодомор. Твоя родина теж, мабуть, постраждала від голоду. Розпитай батьків, бабусю з дідусем, кого з твоїх родичів забрав голодомор.
(Розповідь учителя про своїх рідних, які померли від голоду у 1933 році)
     
  Учитель.
Отже ти вже знаєш, що 1932-1933 роках в Україні був страшний штучно творений голод, під час якого померли мільйони українців. Чого так і називають – Голодомор. Твоя родина теж, мабуть, постраждала від голоду. Розпитай батьків, бабусю з дідусем, кого з твоїх родичів забрав голодомор.
(Розповідь учителя про своїх рідних, які померли від голоду у 1933 році)
     
Дівчина

О, як же ти не вмерла, У країно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей, приречених безвинно, —
Й ніхто за це ні в кого не спитав.
Чому, чому, чому, чому
Гонили правду у тюрму?
Чому від голоду вмирали?
Чому церкви поруйнували?
Чому так знищили багато?
Чому не судять винуватих?

    
Вшануймо їх пам'ять хвилиною мовчання.   Запалення свічок

Звучить пісня О. Білозір «Свіча».
 Діти виходять зі свічками в руках.





ВІЗИТКА

                                 ВІЗИТКА